« Вірш, як дитя, його потрібно виносити»
/ Таня Олексійчук./
*************************************

Небо чорне-чорне, випите до дна,
А на небі плаче зірочка одна.
В неї запитали чом вона в сльозах:
Мама мене бачить тільки уві снах.
Я не встиг багато, жити так хотів,
Он там моя хата, якби міг... злетів.
Там моя родина, братова сім'я,
Бачить, як у небі їм з'являюсь я.
Нас ростила мама з братиком удвох,
Та мене, зимою, взяв до себе Бог.
Не болить нічого в райському саду,
Я лиш відчуваю мамину журбу.
Ще так було рано йти мені туди -
Мусив боронити землю від орди.
Плачте мої друзі - вже мене нема...
Лиш не плач за мною, чуєш мене, ма...
Скоро вже калина пустить перший цвіт,
А мені так мало Бог відміряв літ.
Не прийде до дому, з поля, твій солдат,
Та за мене, мамо, мій помститься брат.

Небо чорне-чорне, випите до дна,
Ти така, матусю, у світі не одна.

Коли моя душа тебе не відпустила
І попри смуток днів я у весні тонула,
То люди всі, навколо, тихенько говорили:
«У неї син загинув». Та слів я тих не чула.

Коли таких як я, навколо, вже багато
І у сльозах купалась знедолена земля,
Я вірила в життя і проклинала ката,
Не вірила у те, що вже тебе нема.

Коли в моїх очах безвихідь поселилась
І ти на мене сумно дивився зі світлин,
Зневірена давно, за тебе я молилась,
А раптом все не так і десь живий мій син.

Коли світанок спав, ще росами невмитий,
Не вірила в біду, чекала ще добра,
Ти вже лежав у полі... молодий, убитий,
А я була далеко... убита і стара.

Відпусти журавлика...
Мамо, не тримай.
Вір що за хмаринкою
Буде вічний рай.
Вже не втішать серденько
Нічиї слова,
Чорною хустиною вкрита
Голова.
Я убитий ворогом
І немає мрій...
Був би я опорою
Старості твоїй.
Я б привів дружиноньку,
Діток народив...
Та не встиг я, матінко,
Мало я прожив.
Ти не плач, ріднесенька,
Виглядай у снах.
Я назавжди ангелом
Вже на небесах.
Відпусти журавлика...
Мамо, не тримай.
Вір, що за хмаринкою
Вже у мене рай.

Мамо, мене вже немає, ви знали?
Знали, синочку, знали.
Чому коли в землю мене ховали,
Люди чужі стояли?
Чому я не бачив між ними родини,
Не було тебе і тата.
Не було коханої у ті хвилини,
Не бачив я свого брата.
Що тобі, рідний мій, сказати,
Хіба ми біду чекали?!
Що люди чужії будуть ховати,
Ми ще тоді не знали.
Рвалося серце на шматочки,
У Бога просила сили!
Я поховала тебе, синочку,
Краще би я в могилу!
Брат твій у снах тебе побачить,
Дитинство твоє йому сниться.
Смерть твою, нелюдам, не пробачить!
За тебе він їм помститься!
Мамо, уже не болить нічого,
Лиш твої сльози чую.
Я вже далеко, я у Бога...
З неба тебе цілую.
Допоки я житиму, мій синочку,
Смерть твою не пробачу!
Цілую твою білу сорочку...
І плачу... плачу... плачу...

Синку, загинув ти під Херсоном.

«Ти не можеш любити повною мірою, якщо тебе не люблять у відповідь.»
/Лорен Оліверр./
*******************************************
Там, де немає вогню, - не буде горіти.
Там, де пройшло почуття, - не буде боліти.
Там, де сади відцвіли, - не буде вже цвіту.
Знай, що холодна душа не може зігріти.
Кажуть: проходить любов... Не вірила, чуєш?!
Ти в моїх снах відтепер уже не ночуєш...
Я відчуваю, давно, лише тільки холод.
Мабуть, усе поміж нас було випадково.
Там, де нема почуття, - усе неважливо,
Так, як у річку, - два рази ввійти неможливо.
Там, де немає вогню, - не буде горіти,
Тільки мені ця любов ще буде боліти.

Ніякі слова не втішать згорьовану матір,
І сонце не сонце - бо горе прийшло на поріг.
Кому рушничок я весільний буду вишивати?
З яких же, синочку, тебе виглядати доріг?!

Кому я варенички, з вишнями, буду ліпити,
Кому пожалітись як плаче душа і болить?!
Не можу, а мушу за тебе синочку мій жити,
Бо хто ж тоді буде за тебе у Бога просить?!

Життя, наче спалах, продовжити рід не судилось,
А, дерево, синку, ми з татом садили удвох.
Учора, синочку, мені на світанні наснилось,
Що Ангелом став, і прихИсток надав тобі Бог.

«Ніхто не знає, що таке війна, доки не відправить туди свого сина.»
/Жозеф де Местр/
*******************************
Коли ніхто не бачить... плачу.
В душі ховаю смуток, біль.
Життя - нелегка то задача -
Комусь як мед, комусь як сіль.

Ходити в чорному навчилась,
Залила в свої вени сталь.
Я посміхатись розучилась...
Без посмішки живуть на жаль.

Війна у душу цвяхи вбила...
Немає сили більше жить.
Півроку як зламали крила.
Півроку як мені болить!

Невже багато я хотіла?!...
Ковток світанку й тиху ніч.
Душі немає, лишень тіло,
І я зі смертю віч-на-віч.

Я б за дитя життя віддала -
Йому би жить іще та жить...
Я, сина свого поховала...
Там, з ним, душа моя лежить.

Він не приїде в тиху осінь...
Я не торкнусь його руки.
Залишив в пам'ять неба просинь
І болем сповнені рядки.

Коли ніхто не бачить... плачу.

"Найнезабутніше з облич, таке єдине, Боже, Боже! Не плач, не муч його, не клич. Він не обізветься. Не може.
«Ліна Костенко.»
*****************************************
Якби ви чули мою душу -
Там море слів, їм не звучати.
Я жити з тим сьогодні мушу...
Що боляче дитя втрачати!

Його під серденьком носила.
Народження. Безсонні ночі.
Для сина доленьки просила,
Блакитні цілувала очі.

Раділа успіхам, навчала,
За шкоду іноді журила.
Усе найкраще віддавала,
Понад усе його любила.

І раптом... все це обірвалось...
Війна. Світанок. Сивий лютий.
Я не живу... Мені здавалось
Зі мною так не може бути.

Немов зірвали з мене шкіру,
Пошматували душу мою!
Водночас втратила я віру
І тільки Бог тепер зі мною.

Як боляче... і жить не сила...
Зробив в житті лише півкроку.
Таке дитя похоронила...
Між нами відстань у півроку.

Якби ви чули мою душу.